без кінця

«[…] камера є найстрашнішою з усіх сучасних видів зброї. Особливо її бояться ті, хто постраждав від війни, адже кожне бомбардування починається з фотографії»¹

Американський письменник, лауреат Нобелівської і Пулітцерівської премій записав ці слова під час подорожі по Радянському Союзу разом із легендою фотожурналістики Робертом Капою. Ймовірно, саме під впливом холодної війни, блукаючи по СРСР, Стейнбек розвинув таку сильну віру в силу фотографії та можливість звітувати з використанням світлин.

У часи Стейнбека та Капи був період розквіту преси, сили слова, могутності репортажу та значного впливу фотографій на громадську думку, це також був етап високої довіри до ЗМІ. Посвідчення журналіста щось значило — це був скоріше захист у зоні бойових дій, ніж приманка. З роками та наступними збройними конфліктами ситуація поступово змінювалася, ми дізнавалися про викрадення людей, жертви та використання осіб, які розповідали про конфлікти, вони становили цінну здобич, козир і, можливо, навіть живий щит. Як свідчать дані ЮНЕСКО, 2023 рік був особливо смертоносним для журналістів, які працюють у зонах конфлікту. Кількість смертей зросла майже вдвічі порівняно з останніми трьома роками.

Ми живемо в XXI столітті. Це лякає.

Індекс свободи преси (World Press Freedom Index) нещодавно опублікував щорічний звіт, у якому зібрані дані зі 180 країн. Умови роботи журналістів погані в семи з десяти країн і задовільні лише в трьох із десяти. Ми бачимо значну зміну ситуації, порівнюючи з попередніми роками. Ця нестабільність є результатом агресивної політики влади багатьох країн і зростаючої ворожості до журналістів. Ми стежимо за нею як у соціальних мережах, так і під час виконання обов’язків і висвітлення подій. На це також впливає розвиток індустрії фейкових новин, яка масово виробляє та швидко поширює дезінформацію та надає дедалі кращі інструменти для їх створення². Додайте до цього спосіб ведення сучасних воєн — «медійна війна» стає настільки ж важливою, а іноді, навіть, важливішою, ніж звичайне кінетичне зіткнення.

Пам’ятаю фотографії мосту в Ірпені, зруйнованого на початку російського вторгнення в Україну. Беззахисні люди, які або ховаються під його уламками, або докладаючи великих зусиль, намагаються пробратися на інший бік. Проте на іншому березі річки… знаходиться велика група журналістів і фотокореспондентів, які, привезені на це місце Збройними Силами України, реєструють усе, що відбулося. Створено сотні фотографій. Сотні схожих фотографій. Про них говорили, як про символ цієї війни, але лише мить.

Я також пам’ятаю декілька фото з київського метро, яке на кілька днів було безпечним місцем для тисяч українців. Проте я не пригадую багатогранної, обширної і із завзятістю реалізованої історії про це місце та людей. Історія, яка відбувається не в центрі подій, історія, яка була десь поруч, але, ніби, крізь призму показала драму цих днів, страх і те, як звичайні люди намагаються впоратися з жорстокими наслідками війни, за всіляких умов пробують побудувати заміну домівці, дому під землею.

Можливо, ключем буде розповідання маленьких історій звичайних людей? Бути поза медійним мейнстрімом та соціальними мережами? Врешті, прагнути щирості та намагатися перевірити поширену інформацію? Можливо, але це непросто й невигідно.

А якби замість того, щоб несвідомо дотримуватися вказівок прес-офіцера ЗСУ, ми зосередилися на історіях жінок, які залишилися самі вдома — з надією, що їхні чоловіки повернуться додому цілими та неушкодженими? Якщо ми вийдемо за межі головного театру військових дій і збудуємо нашу історію з перспективи маленького села, розташованого десь близько кордону з Румунією? «Мирне, ідилічне життя гуцульських сіл раптово руйнує жорстока дійсність війни. […] Гори, колись символ сили та стабільності, тепер перегукуються тишею та пустотою. Покинуті жінки та діти щодня ведуть власну боротьбу, несучи на собі тягар невпевненості та розлуки». Так показує, у дещо інший спосіб, конфлікт своїми фотографіями Малгожата Смєшек.

А якщо ми покажемо трагедію війни через жорстоке знищення культури? Вона завжди десь наприкінці — після політики, економіки та невідкладних справ. «Міністерство культури та інформаційної політики України продовжує фіксувати пошкодження українських об’єктів культури внаслідок повномасштабної агресії Росії. Станом на 25 грудня 2023 року пошкоджено 1907 об’єктів культурної інфраструктури»³.

Адам Касперкевич, реалізуючи проект «Libricide», документує геноцид книг в Україні, заявив, що коли працював над історією про знищені бібліотеки, насправді зосередився на історії людей, які не лише рятують українську культуру та ідентичність, а й роблять свій внесок у збереженні європейської культури та самобутності. Це історія про Наталію Петренко, Тамару Козел, Зою Катречко, Галину Андрюніну, Марію Данилову та багатьох інших сміливих людей, які присвячують своє життя порятунку спадщини та майбутнього.

Сучасні міграції спричиняють багато емоції. Вони стають частиною політичної боротьби. Наприкінці ми думаємо про людей, які тікають від війни, голоду, гноблення, наслідків погіршення клімату чи відсутності перспектив.

«Війна, яку розпочала Росія проти України в лютому 2022 року, призвела до найбільшої міграції біженців у Європі після Другої світової війни, за оцінками УВКБ ООН — 5,2 мільйона осіб. До кінця квітня польський кордон перетнуло більше 3 мільйонів біженців, понад 95% з них були громадянами України»⁴. Цей важливий і важкий момент також з погляду багатьох поляків, які брали участь у допомозі біженцям, задокументував Ярослав Ян Хеммерлінг.

Три різні точки зору на війну, яка відбувається за рогом, здаються безцінними. Не тому, що вони найактуальніші, сучасні (модні), інноваційні, чудово показані, описані та добре представлені. Вони безцінні, бо звичайні. Вкрай звичайні, буденні й щирі. Щирі до болю

Адріан Викрота